ДІТИ, ЯКІ ЗРОСТАЮТЬ У РОДИНАХ З АЛКОГОЛЬНОЮ ПРОБЛЕМОЮ, НЕ БАЧАТЬ СВОГО МАЙБУТНЬОГО
7 та 8 грудня комісія "За тверезість життя" Стрийської єпархії УГКЦ провела тренінг для вчителів шкіл села Дуліби. Педагогів навчали, як спілкуватися й при можливості допомогти дітям, які проживають у сім'ях з алкогольною залежністю. Досвідом праці з такими дітьми ділилися голова комісії отець Тарас Сидор та психолог з узалежнення Ірина Яців.
Спочатку вчителям показали фільм Ролана Бикова "Люба" або "Я більше сюди ніколи не повернусь". Фільм знятий ще у 90-х роках на замовлення ЮНЕСКО, проте український глядач зміг побачити його тільки в інтернеті. Десятихвилинна стрічка розповідає про трагедію дитини, у якої мама узалежнена від алкоголю. Впродовж кількох хвилин дівчинка у своїй схованці разом з улюбленими іграшками переживає безліч емоцій радість, ненависть страх, біль, любов.
На жаль доля цієї дівчинки це типове життя дітей, батьки яких є залежними від алкоголю. Статистика алкоголізму, яку навів отець Тарас під час зустрічі вкрай невтішна. За офіційними даними 1 млн. людей в Україні є залежними від алкоголю. Але насправді їх більше вдесятеро, і це набуває ознак національної епідемії. А біля кожної такої людини є поруч дружина чи чоловік, мати та батько, діти. Тут діє так зване правило “доміно”: від алкоголю страждає людина, яка ним зловживає, а від її поведінки страждають усі інші члени родини. Турбує й те, що алкоголізм значно помолодшав. І якщо серед алкоголіків старшого покоління на 10 чоловік припадало 4 жінки, то серед молодших жінок з алкогольною залежністю значно більше.
У суспільстві алкоголізм асоціюється з безхатченками та тими, хто лежить на вулиці без свідомості п'яний. Продемонстрований фільм і "бомжування" це вже крайні прояви цієї хвороби. Знову ж таки, повертаючись до статистики, на 100 алкозалежних тільки троє безхатченків. Більшість хворих є звичайними людьми, які ходять на роботу, створюють родини і у суспільстві мають добру репутацію. Проте через їхню хворобу страждають найближчі до них люди. Алкоголізм - насамперед сімейна хвороба, тому в одужанні повинна брати участь вся сім'я, змінювати своє сприйняття і ставлення до хвороби, яке у родичів хворого може істотно відрізнятись. Хтось всі сили кидає на те, щоб врятувати рідну людину. Інші починають контролювати, треті залишаються байдужі.
Діти, які зростають у таких родинах дуже зранені, вони не бачать свого майбутнього, у них є страх перед життям. Ці діти дуже люблять своїх батьків, але водночас вони їх сильно ненавидять. Попри таке неоднозначне ставлення до своїх батьків, вони завжди показують, що у них все добре. Багато з них гарно вчаться, старанно виконують домашнє завдання, але насправді ніхто не знає, що робиться у них вдома, а головне у їхніх дитячих душах. Є й інших бік. Часто діти виконують роль, яку їм нав'язало суспільство. Якщо у школі до дитини ставляться, як до пропащої, бо її батьки алкоголіки, то вона відповідно буде продовжувати виконувати цю роль. Їй простіше нагрубити вчителеві, ніж відповісти на уроці. Здебільшого здібності цих дітей нічим не гірші від інших. Та страх перед черговим осудом, змушує їх у такий спосіб захищатися.
У майбутньому такі діти будують свої сім'ї за прикладом своїх батьків, до своїх дітей ставляться так, як це робили їхні родичі. Деякі намагаються вирватись з цього кола і збудувати нормальні родини. Проте їхній життєвий досвід не дозволяє це. Вони не бачили іншого життя і не знають як це робити. Завданням педагога є показати таким дітям інший світ, де є інші взаємини між людьми. Де не осуджують, а розуміють. Де просто можуть вислухати без повчань.