rss

ВІКТОР ВИННИК: ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ У СТРИЮ БУЛО БІЛЬШЕ АРТ-ЗАКЛАДІВ

2018-12-03T15:10:56+02:00

Основний текст

ВІКТОР ВИННИК: ХОЧЕТЬСЯ ЩОБ У СТРИЮ БУЛО БІЛЬШЕ АРТ-ЗАКЛАДІВ

Цього року український гурт “Мері” святкує свій ювілей — 15 років на великій сцені. З цієї нагоди, колектив вирушив у тур містами країни, серед них — місто Стрий. Популярні пісні, які увійшли у 4 студійні альбоми, «Мерідіани» (2007), «Війни в прямому ефірі» (2010), «Кулями любов...» (2014) та «Я z України» (2016), знайшли своїх слухачів у всіх куточках України.

Засновник і соліст групи – Віктор Винник. Також він є автором текстів і музики до майже всіх його пісень гурту “Мері”.

Нам вдалось поспілкуватись з фронтменом гурту — Віктором Винником.

– Гурт “Мері” - 15 років на сцені. Фактично, це умовна дата, адже перші ваші виступи були ще у середині 90-х. Чим стала знаменною подія 15 років тому, від якої ви берете відлік?

- Дякую. Хороше і неочікуване запитання (сміється). Дійсно, ми почали грати ще з 90-х, але багато є груп і артистів, які грають у колі своїх знайомих, і вважається, що це вже колектив, бо є публіка з трьох осіб. Але треба пам’ятати, це був за час. Це був дуже несприятливий період для живої музики. Вона тоді перестала бути. Всі чомусь подумали, що живої музики більше не буде, що вона закінчилась десь у 80-х. Людей з гітарами сприймали – так собі.

Ми грали, але річ у тому, що на велику сцену вийшли у 2003 році. Коли ми повним, живим складом започаткували фестиваль «Осінній Львів збирає друзів», на жаль він не мав продовження. Крім того так сталось, що саме тоді у світ вийшла пісня «Меридіани». Вона відразу попала на радіо, і нас почали з нею асоціювати. І цей твір став першою піснею, який широко прозвучав, і до тепер вважається нашою візиткою. Тож це не стільки років колективу, як 15 років пісні «Меридіани», яка для нас – знакова.

- У вашому гурті відбулось багато ротацій складу. З чим це пов'язано? Чи підтримуєте ви дружні стосунки з колишніми учасниками гурту?

- Я б сказав, що не так багато, як в інших колективах відбувається. Це є нормальний процес. Адже, що таке робота в колективі? Це є кілька людей: три, чотири, п’ять, шість… Всі люди індивідуальні, всі різні, у кожного в голові свої таргани. Потрібно знаходити консенсуси, а це не завжди вдається, не дивлячись на те, що гурт «Мері» - мій авторський проект, я – автор і продюсер колективу, хлопці – музиканти. І, абсолютно, з більшою кількістю учасників, які вже не є учасниками колективу, ми підтримуємо зв’язки. Я більше скажу, що у вашому місті проживає Петро Гирич – наш басист, який пропрацював з нами майже 10 років, всі нульові. Чудовий музикант. Тому, так, я можу сказати, що з абсолютною більшістю учасників колективу ми підтримуємо зв’язки.

- Окрім того, що ви пишете тексти пісень, більшість з яких уже стали хітами, ви ще й написали книгу “90-60-90. без імен”. Про що ця книжка та що вас спонукало написати її?

- Ця книга про юність, про те що завжди тут (показує на серце). Книга, не зважаючи на промовисту назву, не про фешн, не про моду, не про тренди і гламур. Вона – про 90-ті роки минулого століття, минулого тисячоліття. Це про час, який я зустрів, бувши сформованою людиною, і вони (90-ті) на мені, на моєму поколінні, поставили відбиток, вони зробили нас.

Ті люди, які зараз щось можуть чи вирішують, вони саме у 90-х гартувалися. І я хотів про це згадати… Згадати той час, якими ми були. Тому що минуло 25 років. І це хороша відстань, щоб, практично, все пам’ятати, але разом з тим, щоб це вже було – ретро. І ще я дуже хотів показати цією книжкою, що 90-ті мають упереджене ставлення. Якщо запитаєш: «Що таке 90-ті? », всі відповідають: «Лихі… Лихі 90-ті». Це був важкий, драматичний період, але не драматичніший, ніж теперішній, коли йде війна. Але разом з тим, там було багато цікавого. Це був час – феєричний. Але це все, я розумію, було на фоні юності, мого покоління і юності нашої країни. Книжка саме про це. Це в легкій формі спогади, в жодному разі вони – не автобіографічні. Це живі історії. Живих людей.

- Чому так довго очікували з випуском свого творіння?

- Через те, що я – не професійний письменник. Я ніколи не думав, що зможу таке зробити. І вважав, що це досить легко: коли ти щось написав, приходиш у видавництво і тобі там раді, тебе видають, тобі плескають, дають гонорари. Насправді – ні. Все з точністю – навпаки. Зрозуміло, що видавництва займаються бізнесом, вони охоче видають розкручених, знаних авторів, які принесуть їм заробіток. А нові імена – глобально нецікаві. Тому майже 10 років це були митарства. У результаті, це закінчилось самвидавом. І тепер я думаю, чому ми одразу цього не зробили? Але кажуть: «Стається так, як стається на краще». Я зовсім не шкодую, що книжка вийшла саме минулого року. Думав, що це буде сувенірний тираж. Примірників 300, для знайомих. Але ми вже перетнули позначку у 1000 екземплярів. І зараз буде ще продовжуватись тираж.

Я не міг подумати, що така проста штука, як папір, переживе такі носії, як вініл, плівку, CD-носії. Тобто, все міняється, а книжка – вона є. Часто буваю у бібліотеках і диву даюсь. Адже завжди думав, що це якось для краси. Стоять бібліотеки – всіма покинуті, і там сидить кілька жіночок, які працюють ще з тих часів. Але – ні! Там є живі люди. Там відбуваються зустрічі. Там є своє життя і це прекрасно

- Чи плануєте продовжувати цю справу?

- Це дуже хороше запитання, і,певно, найчастіше яке я отримую, після того, чи я часом не родич Олега Винника. Кажу – не родич, Богу дякувати. А з приводу книжки, таке часте запитання, наводить мене на такі думки. Це все, що я можу сказати.

- Ви багато їздите Україною з концертами, проводите багато зустрічей. Для вас українці різні у своїй суті чи ні?

- На жаль, дуже різні.

- У чому це проявляється?

- У 300-400 років колонізації, поневолення, викривленні ментальності, у незнанні історії, у відірваності від коріння, в окупації. Ми перебували у цьому стані й досі перебуваємо, принаймні ментально. І різні частини країни були в різному ступені колонізовані. Ті, які були менше, тут де знаходимось ми, на Західній Україні, ситуація - значно краща. Ті, які були більше, маючи на увазі Центральну, Східну і Південну Україну, і де зараз є війна, це - прямий наслідок колонізації.

Це дуже велика проблема, по багатьох лініях: по мовній, ментальній, культурній. У великій мірі, як звести це все до купи, зробити націю цілісною – я не знаю. Коли ти сидиш на одному місці і дивишся на світ очима телебачення та Інтернету, тобі формують думки і направляють у «правильне» русло. Простіше, тому що ти мислиш чиїмись категоріями. Але коли ти бачиш на живо, закрадаються інші думки. І тим не менше, це – наша країна і треба іти уперед.

- У скарбничці пісень гурту “Мері” є багато робіт, які порушують соціальні проблеми та війну. З чим це пов'язано?

- Такі тексти і музику спонукає мене писати життя, час, у якому я живу, і країна – місце на планеті Земля. Я вірю в такі моменти - де народився, там знадобився. Хоча світ - відкритий. Це питання кожного, як діяти. Часи не вибирають… Це життя диктує нам такі виклики.

Так сталось, що ніхто не міг подумати, принаймні - я. Ми знали що війна, це щось таке, що відбувалося «тоді», і відбувається «десь». Але, що вона прийде до нас – ніхто подумати не міг. Я часто спілкуюсь з військовими. Вони розповідають, що були готові до прильоту інопланетян, падіння астероїда, але тільки не до війни.

- Від початку війни ви часто відвідуєте фронтову зону. Що вас спонукає на ці поїздки?

- В першу чергу, я хочу отримувати відповіді на особисті внутрішні запитання. І мені мало відповідей з телебачення, Інтернету. Треба побувати на місцях, подивитись, що може бути, коли у будинок потрапляє снаряд; побачити людей, які кожен день під смертю, я говорю про наших вояків у першу чергу. Не можу сказати, що я отримую більше відповідей, але це – необхідно.

Ну і підтримка … Треба розуміти, що людям, які перебувають у таких екстремальних ситуаціях довго, важливо бачити нові обличчя. Їм глобально не цікаво що це за артисти, їм цікаво спілкування. У ці годину-дві часу, вони виходять з того стану, повертаються в іншу змодельовану ситуацію, і для них це вже легше.

- Минулого року ви зняли кліп на пісню “Про них”. Зйомки відбувались у селі Широкине, безпосередньо на позиціях української добровольчої армії. Як виникла ідея цього кліпу? Чому саме це місце було вибрано?

- Я спілкуюся в переважній більшості з добровольцями. Їхня роль у цій війні зараз – другорядна. Це - було… Їм, нібито, подякували… А виявляється, що добровольчий рух нікуди не дівся. Саме в селі Широкиному, розташований батальйон "Арата", УДА. Я спілкуюсь з командиром батальйону. І він якось сказав, от ти - написав вже пісню про прикордонників. Напиши про нас. Я ніколи, так на замовлення, речі не писав. Але коли ти думаєш про щось довго, воно рано чи пізно у щось виллється. Я написав таку пісню під назвою «Про них». Коли я командиру про це сказав, він відповів: «Класно. А тепер приїжджай, будемо знімати кліп». Я кажу: «Куди?». Відповідає: «До нас»...

Треба розуміти, що таке Широкине Це, колись, квітуче місце на березі Азова. І, буквально, за тиждень, воно перетворилось на руїну, без жодного уцілілого будинку. Там немає життя, там просто є позиція – передова. І ти, коли ідеш по цій руїні, яке ще чотири роки тому мало життя, дитячий сміх, бачиш під ногами гільзі, розкидані речі, дитячі іграшки, розумієш більше що таке війна. Що це - миттєвість. Війна це – не фанфари, прапори, краса… Війна це - біль, страх, смерть, бруд. Це дуже важливо... Пройтись і показати з височини, це море, поля… Це - наша земля, і її не можна віддати ворогу.

- Повертаючись до вашої творчості. Було анонсовано презентацію вашого нового альбому наприкінці цього року, однак в одному з інтерв'ю ви повідомили, що презентація відбудеться пізніше. Чи це так?

- Так. Саме так. Треба розуміти, що таке альбомотворення зараз. Це така штука, з минулого. Я називаю це – дорогі візитки. Але альбоми треба видавати, не дивлячись, що основний слухач вже в Інтернеті слухає на різних ресурсах. Альбом уже готовий, але створюються нові пісні і весь час хочеться щоб було більше і краще. Ну, і ще бракує часу, тому що є багато проектів. Вже є назва. Він буде називатись «Снайпери амури». Але на це потрібно час.

- Вже 8 грудня стрияни зможуть прийти на ювілейний концерт гурту “Мері”. Чим ви плануєте почастувати ваших прихильників? Чи будуть якісь сюрпризи?

- Таке запитання - часто чую. Я концерт сприймаю дещо інакше, ніж те, що виходять артисти, а тут сидить публіка, і одні для одиних щось роблять. Одні несуть - а інші – виносять. Ні, це – спілкування. Це - зустріч друзів і людей, які чимось одні одним цікаві. Звичайно, завжди є трек-лист. Але, коли ти виходиш і дивишся на людей, то розумієш, що це все – умовність. Зараз потрібно не цю пісню, люди готові до іншої емоції. Головне – емоція, головне - щирість!

- Що б ви хотіли побажати стриянам?

- Ви живете у чудовому місці. Я це говорю, як людина, яка веде мандрівний спосіб життя і буваю у різних місцях. І місто, у якому є дорога, це вже про щось говорить (сміється). Я пам’ятаю Стрий 90-х. Це було дуже сіреньке місто. Те, що відбулось у вас зараз, повірте, це страшенний прогрес. Хотілося, щоб у Стрию було більше арт-закладів. Тому, що тут проблематично з цим. Є публіка, яка готова, та нема місць, де збиратись. Але попри те все я – люблю Стрий.

БЕЗ ЛЮБОВІ ДО ТОГО, ЩО ТИ РОБИШ НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ, - АННА МУЗИЧУК ПРО ТРЕНУВАННЯ ТА ШАХОВІ МРІЇ

2017-06-17T14:08:37+03:00

Основний текст

Анна Музичук – українська шахістка, дворазова чемпіонка України 2003 і 2014 років, чемпіонка світу серед шахісток віком до 20-ти років, чемпіонка світу зі швидких шахів та бліцу 2016 року. Вона їздить на чемпіонати світу в статусі фавориток, а за її перемоги радіють не лише стрияни, а й вся Україна.

Народилася дівчина в родині шахових тренерів у Стрию. Разом з сестрою Марією, нині чемпіонка світу з шахів серед жінок 2015 року, вже з трьох років під керівництвом батьків почала пізнавати шахову майстерність.

Анна зізнається, шахи вже давно стали професією, а тренування займають цілий день. І додає, мрії здійснюються, варто лише докласти зусиль.

«Найперше, дякую своїм батькам. Вони привчили мене грати в шахи. Ми дуже рано почали тренуватись, років до десяти ми вже почали їздити по чемпіонатах. Також вчителям», - говорить чемпіонка.

За словами її мами, Наталії, Анна навчилася грати в шахи швидше, ніж навчилася писати. А перший турнір зіграла у віці п’яти років. Перший чемпіонат виграла у 13, а в 17 вже стала міжнародним майстром і згодом отримала титул гросмейстера.

«Коли ти дитина, то думаєш ким ти станеш, коли виростеш. Але коли приходять перші успіхи, то починаєш задумуватися… Коли виграєш дитячі турніри, то переповнюють емоції, думаєш, можливо це стане твоєю професією. А коли вже виграєш дорослі чемпіонати, то це мрія, до якої ти йшла і яка починає здійснюватися», - з усмішкою згадує чемпіонка, як все починалось.

Проте, не всі мрії здійснилися. Є ще й такі, які відбирають вихідні і змушують тренуватися, знову і знову.

«Хотілося б виграти ще деякі змагання. Наприклад, олімпіаду з класичних шахів. Тренування, звісно, забирає дуже багато часу. Ми в основному тренуємося цілий день, в нас немає ні суботи, ні неділі. І так ще зі школи, навіть в школі ми займалися дуже багато», - розповідає Анна Музичук.

Ми зустрілися з Анною під час шахового фестивалю у Львові, коли вона разом з сестрою провела невеликий майстер-клас для дітей. І всі дітки питалися про те, що треба для того, щоб бути чемпіонкою. З усмішкою Анна розповідає, що без любові до того, що ти робиш нічого не вийде.

«Для початку дитині це має подобатися. Якщо вона навіть талановита, має певні здібності, але вона не хоче, то навряд чи з того щось вийде. Має бути увага розвинута, але це все в процесі набувається. Звичайно, треба займатися у професійних школах з вчителями», - розповідає Анна.

Зараз дівчата живуть у Львові, оскільки у Львові є все для того, щоб професійно тренуватись. Проте, деякий період Анна виступала за Словенію.

«Україна – дуже шахова держава. Львів – одне з найбільших шахових міст у світі. Тут проживає більше двадцяти гросмейстерів. І це дає певні передумови. Але все завжди впирається в кошти. Навіть після того, як ми стали чемпіонками світу. Не все так, як би мало бути», - неохоче зізнається Анна.

Кожна перемога дівчат сприймається українцями, як особиста. І гордість за них проймає навіть тих, хто до шахів немає жодного відношення. Та незважаючи на всі досягнення, сестри Музичук залишаються скромними та впевненими в собі людьми, які йдуть до своєї мети.

Фото: ФБ Анни Музичук

ЮЛІЯ БЕЦКО: ПОТРІБНО ДОЛУЧАТИСЬ ДО ЗМІН, А НЕ ЧЕКАТИ, ЩОБ ХТОСЬ ПРИЙШОВ І ЦЕ ЗРОБИВ ДЛЯ ТЕБЕ ЧИ ТВОЇХ БЛИЗЬКИХ

2016-08-04T11:54:00+03:00

Основний текст

З вільного життя творчого пера у поліцейську форму. Стриянка Юлія Бецко, яка у минулому працювала журналістом, у рамках робочого експерименту подала заяву у патрульну поліцію. Вже близько дев'яти місяців вона пильнує спокій на вулицях Льовова. Про те, як складається її життя після зміни професії ми вирішили поцікавитись тепер вже у інспектора Управління патрульної поліції у місті Львові, лейтенанта поліції.

- Юлю, що стало приводом для того, щоб ти заповнила анкету для кандидатів у Нову поліцію?

- Хочу відразу сказати, що електронну заяву я заповнила не відразу, а вже тоді, коли був оголошений добір. Річ у тому, що багато моїх знайомих розповідали про тотальну корупцію під час прийому першої хвилі претендентів. Називали навіть конкретні суми. Однак, складавши всі оповіді до купи, це здавалось дуже дивним, навіть надуманим. Крім того, всі знають, що система потребувала реформ: кардинальних, а подекуди радикальних змін, тому й були залучені іноземні фахівці. Відповідно оповіді якось не вписувалась у цю загальну картину. А після подій, які вся країна пережила на Майдані, і жертв Небесної сотні, я просто не могла легко відмовитись від віри у краще майбутнє для нас і наших дітей. Як би не звучали пафосно ці слова, але я хотіла переконатись у протилежному. Не останню роль зіграв у цьому експерименті і журналістський авантюризм. Я разом з нашою редакцією вирішили подати заяву і спробувати чесно пройти етапи відбору. Як так на правду, то я ні на що не розраховувала і точно не могла припустити, що все ж таки приміряю на себе нову форму.

- Під час відбору ти спростувала ці слухи чи все ж таки були випадки фінансового лукавства? Як це все відбувалось?

- Після того, як я відправила заповнену електронну анкету, до мене зателефонували і запросили на тести. Вони складались з кількох блоків, зокрема: логіки, математики, української мови та інших. Тести були легкими. Хоча це, можливо, моя суб’єктивна думка, адже я не ставила собі за мету їх скласти так, щоб потрапити на наступний етап. Мені було більше цікаво подивитись на тих людей, які прийняли для себе рішення вступити у лави Нової поліції. Серед них були і діючі працівники міліції, і колишні, і ті, хто мав гіркий досвід від спілкування з представниками старої системи, і ті, у кого життя мало свій усталений порядок – пристойна робота, дохід, сім’я, житло. В кінці тестування всі знали свій набраний бал, однак ніхто не знав чи пройшов. Після закінчення тестування, нам повідомили, що потрібно очікувати на телефонний дзвінок. Так було після кожного разу.
Десь, через тиждень мене запросили вже на другий етап відбору – військово лікарську комісію. Пропонувалось, для економії часу, привезти з собою результати аналізів. Також потрібно було мати вже готові сертифікати від психіатра і нарколога. Звичайно, заради спортивного інтересу, сертифікати я вирішила отримати у Стрию. Було дуже довго, маю на увазі самі прийоми у фахівців. Ми мило бесідували з лікарем-наркологом, знову ж таки - довго. Але в кінцевому результаті, зі значними затратами часу, я отримала два сертифікати, квитанцію про офіційну оплату за дані бланки з мокрими печатками і, як не дивно, чисте сумління (сміється).
Саме ВЛК у Львові по вул. Замартинівська, проходили всі дуже довго. Хоча від першої зустрічі нас значно поменшало. За жодний прийом чи довідку я не платила: від мене не вимагали неправомірної вигоди і я – не пропонувала.
Тоді ще через кілька днів запросили на здачу нормативів з фізичної підготовки: згинання-розгинання рук в упорі лежаче, біг на дистанцію 100 м та 1 км. Всі нормативи зараховували залежно від вікової категорії. Звичайно, після цього етапу, я вже була готова завершити експеримент, оскільки цільової спортивної підготовки не проходила.
Однак до мене знову зателефонували і запросили на ще одні тести та співбесіду. З першої зустрічі і до останнього етапу залишилось, реально, мало людей. Завершальним етапом була особиста співбесіда. На ній також відсіювалось багато людей. Змісту тієї розмови я, мабуть, ніколи не забуду.
Тож, від самого початку, до самого кінця, за жодну довідку, жоден папірець я не платила. Зі сторони тих, хто був присутній на кожному з етапів і контролював процес, я не почула жодного натяку на хабар чи якісь дивіденди. Кандидатів, справді, було дуже багато. Чому хтось не пройшов, а комусь дали «зелене світло» я не знаю, сумніваюсь, що цю інформацію знає якийсь широкий загал.

- А як відреагували твої близькі та колеги по цеху на такий вибір?

- Рідні всяко мене заохочували піти на цей крок. Хоча для мене було трохи важко зробити такий вибір. Потрібно було кардинально міняти свій устрій життя, роботу, яку я любила, чудовий колектив, графік, який давав мені можливість бути з дитиною і займатись ще й домашньою роботою. Додало до мого рішення те, що всі в редакції з самого початку говорили про те, що я пройду всі етапи і піду працювати у поліцію. Напевно, про це знали всі , окрім мене (сміється). Тож моє кардинальне рішення, ні для кого не було новиною.

- Які у тебе враження склались від процесу навчання? Що тобі найбільше запам’яталось?

- За 8 тижнів інтенсивної підготовки, фахівці з різних галузей нам показували як оперувати законами, де шукати потрібні статті, як швидко приймати рішення за певним алгоритмом, роз’яснювали процедуру складання різного роду документів тощо. Вони нам дали базу, з якою ми повинні тепер щодня працювати для вдосконалення наших знань та підвищення професійності. Було багато різних цікавих моментів, однак найбільше для мене запам’ятався день складання присяги . це справді незабутні враження для мене.

- Журналістика це - творча професія. У роботі поліцейського ж завжди існують строгі рамки, які регулюються статутом, наказами тощо. Чи важко було перелаштуватись у цьому плані?

- Як би дивно це не звучало, але саме в сьогоднішній моїй професій без творчості і креативу дуже важко. Немає викликів важливих чи неважливих. Їх всіх потрібно відпрацювати. Кожен поліцейський має свій підхід і свої методи. Мова йде про спілкування з заявником чи порушником. Після ДТП тобі можуть повідомити, що у якомусь дворі лежить невідома особа. Бувало таке, що людина втратила свідомість і тоді збираєш себе в кулак і робиш всі маніпуляції до приїзду карети швидкою. Але дуже часто це - комедійні випадки з п’яними, які хочуть поговорити чи помахати руками. До кожного потрібно по-різному знаходити методи, щоб переконати його сісти у карету швидкої чи в наш службовий автомобіль. Щодо сімейних сварок, то це ще інша категорія. Адже, деколи, сам заявник може бути винуватцем конфлікту у родині, і коли ти це з’ясовуєш, поставивши ряд запитань, можеш «отримати» несподівану спробу удару чи нападу або ж іще якусь неадекватну реакцію, до якої маєш бути готовим. З підлітками теж індивідуально треба працювати, адже на вулиці опиняються ті, хто шукає «когось» - друга, авторитета, батька, брата… Зважаючи на це потрібно і вибирати підхід у спілкуванні. Найважливіше, що всі дії мають бути у межах закону. Тут і полягає найбільший показник в плані креативу у підходах до опрацювання завдання.

- Опиши, будь ласка, свою робочу зміну. Як зазвичай ти відпрацьовуєш свій день у поліції?

- Ми приїжджаємо на годину швидше до початку зміни, цей час виділений для проведення інструктажів, доведення оперативної інформації командиром батальйону, командиром роти, взводним. Також не можна оминути процедур отримання зброї, машин тощо. Ця година пролітає моментально, на одному подиху. А далі – 12 годин роботи на лінії. І це в ліпшому випадку, адже бувають «заминки» з правопорушниками, які можуть затягнутись на кілька годин. Після роботи на лінії, потрібно ще й передати зміну, встигнути здати документи, зброю. А далі підготовка до наступної зміни, відпочинок.

- З якими труднощами доводиться тобі стикатись під час служби?

- Труднощів є багато. Якщо говорити про внутрішнє життя Управління, то проблеми намагаються вирішити, однак на все потрібен час і дотримання процедури. Не можна забувати, що за останній рік Нова патрульна поліція розпочала свою роботу й у інших містах, для чого потрібен також колосальний ресурс.
Що ж стосується безпосередньої роботи з громадянами, то бувають різні ситуації. Хтось принципово не визнає своєї вини, хтось провокує. В таких випадках потрібно відчувати тонку межу і ніколи не переходити на особисте. Переважно у таких ситуаціях говорить не людина, а її злість, і не до тебе особисто, а до твоєї форми.

- Чи відчуваєш ти, що довіра людей до правоохоронців зросла? Як львів'яни зазвичай ставляться до поліції?

- Спілкуючись з різними людьми на роботі і поза нею, можу припустити, що довіра до патрульної поліції зросла. Звичайно, у декого є претензії до нашої роботи, але здебільшого вони пов’язані з колізіями законодавства. Для вирішення цього потрібен також час. За один день чи рік не можна створити нову систему, її потрібно виростити, виховати і вберегти від намагань спотворити. І в цьому питанні відповідальність лягає не лише на плечі поліцейських, а й пересічних громадян.

- Ти вже звикла до зброї, чи доводилось її застосовувати?

- У даному питанні, керуюсь позицією однієї дуже мудрої жінки, яка на зустрічі з патрульними у Львові наголосила, що зброя – це не аксесуар, не бантик. Якщо є законні підстави для застосування чи використання зброї, її потрібно витягати з кобури і довести справу до кінця, залежно від ситуації. Тішить те, що зараз патрульні мають можливість відшліфовувати своє вміння відкривати і вести вогонь. Ці заходи не проводять для галочки. Є кваліфіковані інструктори, яких вишколювали іноземні фахівці. Вони з нами відпрацьовують різні вправи, корегують процес за необхідності від початку до кінця. Тож вже від початку року мені довелось двічі бути на планових стрільбах, що дає змогу звикнути до пострілів і маси зброї у руці.

- Стрибати з парашутом ніби не вимагають від поліцейських, про те ти наважилась на це. Що спонукало тебе до цього, що ти відчувала у момент польоту?

- Парашут – моя мрія ще зі школи. Я довго про це говорила, але якось не виникало нагоди. Аж чоловік запропонував поїхати. Тим більше, що це не так далеко від Львова і поки єдиний такий пункт у Західному регіоні. Весь процес був дуже цікавим і вельми вдалим, адже я таки стрибнула з парашутом. Бувають випадки, що після кількагодинного інструктажу, групу не випускають у небо через вітер. У мене ж все склалось як найліпше: в небо випустили, парашут відкрився, запасний парашут вимкнула, ноги-руки – цілі. Але з ритмом життя, здається поки це єдине місце (небо), де можна бути реально сам на сам з собою.

- Чи шкодуєш ти про свій вибір ?
- Як не дивно, але – ні. І це не залежить від успіхів чи падінь у роботі. Притримуюсь тої думки, що потрібно долучатись до змін, а не чекати, щоб хтось прийшов і це зробив для тебе чи твоїх близьких. Не виключаю, що система старих принципів виживе, але у такому випадку, я зможу з чистим сумлінням сказати, що щось намагалась зробити для змін на краще. Якщо ж нам всім вдасться провести реформу до кінця, то це і буде найвища нагорода для кожного з нас, хто жертвує собою.

У будь-якому випадку, кожен з нас чекає маленького дива. Головне, щоб свідомість переборола лінивство та байдужість у помислах і діях не лише поліцейських, а й пересічних громадян.
Розмову вела Оксана Стасів.

Інтерв'ю Сергія Притули для ІА "Діловий Стрий"

2016-06-02T12:56:22+03:00

Основний текст

28 травня 2010 року в Тернополі «народилось» Перше україномовне гумористичне шоу «Вар’яти». Сьогодні «Вар’ятам» вже шість. Стриянам пощастило, і вони мають нагоду привітати хлопців з річницею та отримати «дозу» українського гумору, без політики(!), адже 2 червня в МБК відбудеться святковий концерт! Нагадуємо, що квитки можна придбати у касі МБК, піцерії «Sсоrini», магазині «Белла+».

Напередодні цієї події ми мали нагоду поспілкуватись з гумористом, телеведучим, очільником «Вар’яти-шоу» Сергієм Притулою.

Шість років…. Це мало, але й дуже багато. Якщо провести паралель з життям людини, то Вам вже до школи пора. Як Ви відчуваєте чого саме ще потрібно навчитись «Вар’ятам», над чим ще працювати, що вдосконалювати?

Якщо брати в розрізі серйозного медійного бізнесу, то ми зараз дійсно йдемо у «перший клас», а саме переходимо з «третього ешелону» вітчизняного шоубізнесу у «другий». За останній рік ми спромоглись зробити 2 всеукраїнських тури, по 40-45 концертів кожен, минулоріч дали, загалом, 107 концертів. Цього року до кінця червня їх кількість вже 78, що дає мені повне право називати наш колектив найбільш гастролюючим гумористичним шоу в країні. Радий, що за останній рік географія наших концертів вийшла за межі України і ми мали виступи у Празі та Лондоні. Зрештою, восени ми плануємо з’явитись у телеефірі на Новому каналі. І це саме та ділянка, де, на відміну від концертів, нам ще вчитись і самовдосконалюватись! Працювати є над чим. Тож і працюємоJ!

А який «пенсійний» вік «Вар’ятів»? Чи це як в одруженні «Доки ….. не розлучить»?

Не задумувався над цим. Ми прожили розкішних 6 років, виросли з локального маленького клубного шоу до структури, яка має повноцінний всеукраїнський масштаб виступів, яка може похвалитись тим, що у Львові, Рівному, Франківську, Луцьку, Києві ми збираємо не 1, а 2 зали в один день! Був прецедент у Червонограді, коли було 3 концерти в один день! Тож про «пенсію» я зараз взагалі не думаю. Планів дуже багато. Особливо в контексті закордонної гастролі та телепроектів, з долученням наших акторів!

Ви збираєте повні зали, аншлаг за аншлагом. Що окрім таланту та наполегливої праці є складовими успіху «Вар’яти-шоу»? Чи не вважаєте Ви, що відсутність політики, від якої усі втомились, є однією з цих складових?

Давайте відверто: ніхто не йде на концерт тільки тому, що там будуть виступати гумористи, які не жартують про політику. Тим більше, що саме про цю «фішку» нашого шоу люди дізнаються вже під час концертів. Аншлаги є тому, що є хороші актори, які розкішно відтворюють на сцені власні ж авторські тексти: мініатюри, жарти, пісні, геги тощо. Хороший матеріал і постіне самовосконалення – це і є ті кити, на яких стоїть наша успішна концертна історія.

В інтерв’ю одному з Тернопільських інтернет видань Ви розповіли , що телеверсія «Вар’ятів» планується до виходу десь у жовтні. Чи будуть зйомки проводитись із глядачами в студії? Коли і яким чином можна потрапити на зйомки? адже більшість Ваших шанувальників з маленьких містечок не знають алгоритму, як потрапити на зйомку.

Зважаючи на те, що зйомки будуть у Києві, більшість з них і не потрапить на зйомки. Алгоритм наповнення залу на знімальному майданчику мені зараз не відомий, цим займається кастинг-відділ Нового каналу, але однозначно можу стверджувати, що зйомки будуть з глядачами у павільйоні, ба більше, глядач буде максимально інтегрований у зйомку. Як? Побачите восени на НовомуJ.

Ми вже торкнулись теми ТБ, на якому останнім часом з’явилось багато передач та шоу за участю дітей. Чи не виникала у Вас думка створити шоу «Вар’ятиків», можливо, залучивши дітей дорослих «Вар’ятів». Принаймні, Дмитро Сергійович вже має досвід виступів на сцені з аншлагом.

Ми сьогодні з хлопцями саме жартували про це, позаяк, що мій малий, що син Віталіка Тильного (учасник дуету «Вар’яти») регулярно підкидають нам жарти у програму. Проте, ми хочемо для своїх дітей повноцінного дитинства, а не спотвореного телевізійною картинкою. Тож, наразі про «вар’ятиків» мова не йде.

У медиків є «клятва Гіппократа», чи існує щось на зразок «клятви «Вар’ятів» (неписані правила, звичаї, прикмети)? Якщо нова людина стане учасником Вашого проекту, про які нюанси роботи в колективі Ви б розповіли першочергово?

Є певні ритуали перед виходом на сцену. Є певна «накрутка» акторів перед концертом: проголошення гасел, індивідуальні підбадьорювальні тексти тощо. Але це доволі інтимна історія, яку ми не розголошуємо. Як і процедуру посвяти новеньких у «вар’яти». Тим більше, що останній «новенький» у нас в колективі з’явився аж 2,5 роки тому.

З Ваших слів, 2017 для «Вар’ятів» планується насиченим. Чи плануєте Ви разом з командою знову побувати в наших краях вже з новою програмою?

Тут важливо, щоб наше бажання і бажання глядачів співпали з бажанням організаторів у місті. У людей є викривлене бачення концертної історії різних творчих колективів. Всі думають, що це артист хоче чи не хоче кудись їхати. Насправді все банальніше: якщо у конкретно взятому місті є людина, котра готова взятись за організацію концерту і «закрити» всі питання щодо оренди залу, світла, звуку, реклами, проживання, харчування, трансферу, гонорару тощо... то чого б нам туди не приїхатиJ?

Про шоу:

ВАР’ЯТИ-ШОУ було створено в 2010 році кращими представниками українського гумору. Шоу позбавлене російської мови та нецензурної лексики, практично відсутні жарти «нижче пояса» та на політичну тематику – переважає побутова тема.

Керівник та ідейний натхненник Вар’ятів – відомий український гуморист та телеведучий Сергій Притула.

Сьогодні до складу Вар’ятів входять артисти: Сергій Притула, Володимир Жогло, Володимир Ковцун, Віталій Тильний, Сергій Полупан, Валентин Сергійчук.

Сторінка в FB: facebook.com/varyaty

Сторінка в Іnstagram: instagram.com/varyatyshow

Сторінка ВК: vk.com/varyaty

Сторінка в Youtube: youtube.com/varyaty

МАРИНА ШПІЦЕР: ДРІБНІ, АЛЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВІ РЕЧІ ДОВОДИТЬСЯ РОБИТИ ЩОДНЯ

2016-03-28T18:28:01+03:00

Основний текст

У березні 2015 року створена "Спілка солдатських матерів та дружин Стрийщини". Про діяльність організації впродовж року розповідає її голова Марина Шпіцер. Попри наше спілкування вона вирішує ще поточні питання. До нас приєднується Оксана, дружина військового, який зараз на фронті, а його матері терміново потрібна операція. Жінка передає всі документи Марині, та у свою чергу намагається підтримати її й обіцяє якнайскоріше допомогти.

Марина з захопленням розповідає про діяльність спілки. Це стало часточкою її життя і вона неабияк хоче поділитися цим з іншими.

- Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалась ваша діяльність і як утворилася "Спілка солдатських матерів та дружин Стрийщини"

- Наша діяльність почалася у Народному Домі. У жінок була потреба десь себе реалізувати. Вони шукали людей, які б їх зрозуміли. Спочатку був період депресії й адаптації до тих подій, які відбувались в Україні. А потім прийшло розуміння, що треба триматись й щось робити. Тож жінки почали гуртуватись, знайомитись між собою. Йшли одна до одної з різними потребами. Ніхто тебе так не зрозуміє, як та людина, яка переживає те саме. Коли утворилося ядро активних жінок, виникала думка, що потрібно створити офіційну організацію. Ідей та планів у нас було багато. Та, коли ти приходиш, як просто мати чи дружина військового то одне, а коли ти представляєш організацію, то до тебе уже прислухаються. Ну і разом звичайно легше.

Найперше, що ми робили, це допомагали Майдану Стрийщини у їхніх акціях. Адже першочергова була проблема забезпечення війська. Та з часом почали виникати проблеми психологічного характеру. Почали з'являтися поранені. Був у нас безвісти зниклий. Почалися зриви у жінок. Скажімо син не виходив на зв'язок кілька днів, просто не міг, а у мами почався історично-нервовий зрив. Тож ми почали долучати психологів. Звичайно не без помилок, щось вдавалось, щось ні. Адже нас не готували до військових дій. І психологи також, не всі були навчені до роботи з такою категорією людей. Вдячна Марті Гладій, яка першою почала працювати з хлопцями з ПТСР, яких вже на той час було комісовано й вони потребували психологічної допомоги.

Психологічне здоров'я не може бути без духовного. Тож багато співпрацювали з церквою. Багатьом жінкам запам'яталась поїздка в Страдч. Нам дали безкоштовно автобус, з нами їхали священики, матері й дружини. У той час Андрій Гук лежав у комі в лікарні. Його дружина теж їхала з нами і після прощі він прийшов до тями. Хоч і зараз його стан досить важкий, але тоді у нього була цілковита кома, а після поїздки він вперше прийшов до тями. Ця поїздка була потрібною й допомогла багатьом з нас.

Минулого року у нас працювали дитячі групи. Діти все бачать, відповідно також переживають за тата, бачать як хвилюється мама, а впоратись зі своїми емоціями вони не вміють. Тож першочергово були сформовані дві дитячі групи різного віку. Дуже вдячна психологам, які працювали на громадських засадах, на голій ініціативі, без будь-якого фінансування. Через ці групи перейшло близько 50 дітей, які час від часу мінялися. Також були індивідуальні заняття з дітьми, особливо для тих, які живуть у районі, і для них важко двічі на тиждень добиратися на заняття.

Під час занять у групах для дітей проводили екскурсії, артерапію. Їх залучали до виготовлення сувенірів, вони малювали, розфарбовували гільзи, перед Великоднем малювали писанки, прикрашали бісером. Дітям було цікаво викладати в малюнках свої почуття. Хороші емоції малювали на дерев'яних писанках, щоб вони залишались. А погані на звичайних яйцях, які потім вони розбивали. Це було цікаво і нам, і дітям.

- Як реагують хлопці, коли ви їх скеровуєте до психологів?

- Чесно, ми це робимо обхідними шляхами. організовуємо якісь зустрічі на зразок чаювання, самі долучаємось до таких, ну і звичайно між нами є психолог. Він спостерігає, наводить особистий контакт. Для роботи з хлопцями потрібний певний рівень довіри. Вони не підуть на розмову до людини, якої не знають.

Крім цього проводиться робота з дружинами. Дуже багато залежить від того, як поводить себе дружина. Був такий випадок: жінка скаржиться, що чоловік п'є, вночі зривається, бігає, стріляє. Вона не знає що робити. Ми рекомендували психолога. Вона його привела. Психолог почав працювати, а виявилось, що мужчина навіть не знав, що він потрапив до психолога, дізнавшись просто гримнув дверима й пішов геть. Вийшло ще на гірше. Тому тут потрібно підходити дуже обережно й делікатно. Робота з мамами та дружинами першочергово. Вони мають знати як себе поводити в тій чи іншій ситуації, і чого категорично не можна робити.

Звичайно підтримуємо контакти не тільки з демобілізованими, а й з тими , що ще на фронті. Для тих, хто зараз на передовій важливо знати, що тут у тилу їхні рідні захищені і з ними усе гаразд. Скажімо у чоловіка, який зараз на фронті, будуть оперувати маму і для нього надзвичайно важливо знати, що тут буде усе добре. Важливе розуміння, що його рідні, які зіткнулися з проблемами тут не самі, що їх підтримають і допоможуть, Для них це важливіше, ніж зустрічі з квітами. Ще маю одну місію передати донечці від батька подарунок і сказати їй, що татусь її дуже любить.

Такі, з одного боку дрібні, але дуже важливі речі доводиться робити щодня. Скажімо просто відповідати на дзвінки. Жодного дня не має, щоб не запитували, а куди звертатися з того чи іншого питання. І я як координаційний центр відправляю людей до потрібних інстанцій. Непомітна робота відповідати на дзвінки, але я вважаю, що вона необхідна. Ми зробили й роздали листівки, про те, які потрібно документи для оформлення пільг. Відповідно, жінки, які мали цю інформацію робили все за один день, у той час, коли інші витрачали на цю паперову тяганину кілька днів.

- Чим найбільше ви пишаєтесь у вашій роботі?

- Найбільшим досягненням за цей період є те, що ми створили центр підтримки учасників АТО. Тепер ми маємо своє приміщення у колишньому кабінеті лікувальної фізкультури на базі вузлової лікарні. Коли я вперше побачила то приміщення, то не уявляла, коли ми зможемо туди зайти. Там був голий бетон, стіни в жахливому стані. Але знайшлись люди, які нам допомогли. Першими, хто відгукнувся був Тарас Дирик. Стрийське КП "Архітектура" закупили нам будівельні матеріали, завгосп міської лікарні Петро Кошіль організував ремонт, Роман Гірник купив покриття і таким чинам нам вдалося досить швидко відремонтувати приміщення. Від Андрія Кота нам передали оргтехніку, меблі, хто що міг, пристарали самі.

Центр вже працює. 16 хлопців у нас пройшли обстеження, вправи для спини (спина основна проблема) і курс масажів (від 10 до 14 залежно від потреби). Можливо це не багато, як на Стрий і Стрийщину. Але все це безкоштовно. Дівчата реабілітологи - масажисти працюють на волонтерських засадах. Я вважаю, що навіть цих 16 чоловік це велика наша заслуга, враховуючи те, що ми не чекаємо фінансування. Ми не отримуємо ніяких коштів ні з міського, ні з районного бюджетів. У нас немає ставки реабілітолога, ні пів-ставки, ні годин чергування. Чергуємо самі, коли маємо можливість.

Основний принцип, який ми вирішили дотримуватись - не пропускати гроші через себе. Як у людини виникає потреба ми шукаємо спонсорів, які можуть допомогти. Зводимо їх, і я інколи навіть не знаю, якою сумую допомогли. Навіть на ремонт центру грошима не брали, ось накладна на буд матеріали (показує накладну). Допомога фізичного характеру, будматеріалами, покриттям, щоб не біло розмов, що якісь кошти проходять через нас. Єдина готівка, яка проходила через нас, це коли ми приймали участь в органік-фест, ми мали скриньки. там у нас є чіткий звіт по цих коштах. Ми їх витрачали на канцтовари, внутрішні витрати, адже членських внесків у нас немає.

- Які взаємини з органами державної влади?

- Ми дуже вдячні районній владі за надане приміщення. А ще ми тісно співпрацюємо з центрами соціальних служб для сім'ї дітей та молоді як у місті, так і у районі. Їхні працівники проводять надзвичайно велику роботу з учасниками АТО та їх сім'ями. Ті заробітні плати, які вони отримують не відповідають тій роботі, яку вони роблять. Нещодавно я їздила з районною службою, ми охопили три села, побували у 12 сім'ях

Щодо державних програм для учасникам АТО. Вони не завжди ними можуть скористатися. Скажімо щодо лікування та протезування зубів потрібно їхати до Львова. А це не завжди зручно, особливо, коли є має маленькі діти, їх нема з ким залишити. Тобто тут є ряд організаційних питань. Або чоловік, через інвалідність не може фізично працювати. Курси для перенавчання учасників АТО теж є тільки у Львові. Але як людині, якій важко пересуватися, їздити на курси до Львова. Варто зазначити, що нас запрошують на круглі столи у центр зайнятості. Тут хлопці знайомляться з нами, ми з ними.

- Скільки активних жінок в організації?

- Найактивніших з десяток. Є й матері й дружини. Серед них Марія Грицан, Настя Коваль. Вперше, коли я побачила Настю, вона була розгубленою, жінкою, яка частково втратила інтерес до життя. Зараз вона завжди в формі, квітуча, вчиться, отримала диплом тренера з фітнесу. І зараз у центрі ми організовуємо фітнес групу для матерів, дружин і дочок. Це буде також безкоштовно. Єдине, якщо будуть бажаючі долучитися до цієї групи, ми будемо брати абонент плату, для того, щоб вдосконалити наш спортзал й докупити інвентар. Ціна буде доступна, але це буде своєрідний внесок у розвиток центру.

Активно долучається Юля Безручак. Дівчата знаходять в собі ресурс жити і йти далі. Коли ми збираємось разом, ми обговорюємо свої звичайні домашні побутові речі, але це нам потрібно. Ми у своєму колі можемо виговоритись, пожалітись, сказати те, що не можеш сказати на загал.

- Чи не заважає громадська робота стосункам у родині?

- Коли ти абсолютно все, кожну подію перепускаєш через себе, рано чи пізно приходить вигорання. Я зіткнулася з тим, що, прокидаючись зранку, боялася, що я щось не встигну. У мене було почуття провини, коли я щось не встигала, або забувала комусь подзвонити. Зрозуміла, що є проблема, коли почала кричати на своїх рідних у дома. Зрозуміла, що так не має бути й почала ходити до психолога. Мене ще сильно підтримує чоловік. Коли трапляються події, які я не розумію, то перша людина з якою я можу поговорити це він.

Такі речі відбуваються не тільки зі мною. Тож довелось організувати релакс-терапію для волонтерів. Ми Їздили до Ростислави Пекарюк в Моршин, ходили до психолога.

Ми підтримуємо один одного не тільки психологічно, а й матеріально. У спілці організували групу взаємодопомоги: приносили речі, якими самі не користуємось, а комусь вони стануть в пригоді. Дитячий одяг, взуття іграшки тощо. Спочатку це було тільки внутрішній обмін, в межах нашої спілки, а з часом ми почали допомагати людям, у яких скрутне матеріальне становище. Долучаються й інші люди, які нас знають, жінки з-за кордону. Приносять речі, а ми їх передаємо там де є потреба, де є багатодітні сім'ї, інваліди. От останній раз через соціальну службу ми передали допомогу 11 таким сім'я. У такий спосіб ми також допомогли 6 сім'ям переселенців - одягом, посудом, постіллю, дещо з побутової техніки. Ми не ведемо облік, але близько 60 сімей ми охопили

ДОДАТКОВА ІМУНІЗАЦІЯ ПРОТИ ПОЛІОМІЄЛІТУ В СТРИЮ

2015-11-13T23:04:54+02:00

Основний текст

В Україні проходить додаткова імунізація проти поліомієліту. Як відбувається вакцинація у нашому місті запитуємо у завідувача поліклінічного відділення Стрийської міської дитячої лікарні Василя Кубаша.

- Як стрияни сприймають додаткову імунізацію?

- У Стрию додаткова імунізація проходить досить активно й свідомо. Більшість стриян позитивно відноситься до вакцинації і не тільки від поліомієліту, а й до інших Ми дуже вдячні стриянам, що вони з розумінням підходять до цього питання Завдяки саносвітній роботі наших медпрацівників у першому турі, який завершився 6 листопада ми провакцинували 66,8 % дітей вікової групи від 2 місяців до 6 років. У нас був заступник міністра МОЗ і він дуже задоволений нашою роботою.

- Розкажіть детальніше як відбувається додаткова імунізація.

- Вакцинація проходить у три тури. Перший тур уже завершився. Наступний розпочнеться 30 листопада. У двох турах мають бути вакциновані оральною поліовакциною (ОПВ) усі діти віком від 2 місяців до 6 років. У третьому турі будуть вакцинуватися дітей від 2 місяців до 10 років. Діти, які ще не отримали жодного щеплення проти поліомієліту, отримують перше щеплення інактивованою поліомієлітною вакциною (ІПВ) та в подальшому не менше ніж через 2 тижні – щеплення живою, оральною вакциною (ОПВ) в рамках додаткової імунізації. Тривалість першого раунду вакцинації ОПВ складає 3 тижні, наступних двох раундів - 2 тижні. Інтервал між раундами вакцинації ОПВ складає один місяць (30 діб).

- Чи є батьки, які бояться робити щеплення своїм дітям?

- Є окремі батьки, які бояться, розпитують. Частіше бояться ін'єкцій. Проте ін'єкція - це є вбита вакцина (інактивована поліовакцина), вона вводиться до трьох років у стегно, а після трьох років в дельтовидний м'яз руки. Вводиться 0,5 мілілітрів, і вона не дає жодної реакції тому, що це вбита вакцина. Всі чомусь хочуть краплі. А це власне і є жива, послаблена, але теж не є повністю активна вакцина. Вона може дати реакцію, якщо її перший раз вводити. тому ми спочатку вводимо інактивовану вакцину, і після цього можна сміливо вводити оральну поліомієлітну вакцину ослаблену живу. Ці дві процедури ми розділили у часі, щоб дітки не контактували. По-середах ми робимо тільки ін'єкції, у інші дні даємо крапельки.

- Як зберігається ця вакцина і чи можуть батьки бути впевнені у її якості?

- Зберігання вакцини має дуже велике значення. У нас французька вакцина, вона якісна, а її зберігання контролюється через індикатори. Кожна мама може її перевірити, ми це дозволяємо робити. На флаконі є індикатор, який вказує на придатність вакцини. Внутрішнє коло має бути світліше за зовнішнє. Якщо воно темніше або однакове з зовнішнім, то це означає, що порушений процес зберігання. ЇЇ не можна перегрівати, а розморожувати й заморожувати можна. Зараз кожна вакцина має індикатор якості.

- З якими найчастіше питаннями до вас звертаються батьки?

- Часто мене запитують чи дорослі хворіють. Звичайно і дорослі можуть захворіти, адже поліовірус він досить активно поширюється, це є хвороба брудних рук. Але це буває вкрай рідко, тому, що гігієна в дорослих людей є набагато вища, ніж у дітей. Згідно статистики це 1 на 100 тисяч випадків, коли є контакт з хворою дитиною. Ще часто запитують, коли дитинку провакцинували живою вакциною, у неї може бути пронос, чи можуть оточуючі, які нещеплені заразитися. У цьому випадку мені дуже подобається вираз нашого лікаря Комаровського, який сказав, можна, якщо з'їсти велику порцію калу тої дитини.

Для тих, хто боїться робити щеплення своїй дитині, хочу розказати історію зі свого життєвого досвіду. Після медінституту я був направлений в Закарпатську область в Рахівський район. Там працював дільничним педіатром. У мене медична сестра була дуже обов'язкова. Вона розморожувала холодильник в поліклініці, і щоб не порушити режим зберігання вакцини, оскільки жила недалеко від медустанови, поклала її у свій домашній холодильник. Тоді протиполіомієлітна вакцина була у формі драже і мала різний колір - жовтий. зелений, червоний. Вона мала дві дочки в 5 та 7 класі. Діти прийшли зі школи і за звичкою заглянули до холодильника, знайшли драже, подумали, що це цукерки, поділили порівно і з'їли. Я вже не пам'ятаю скільки там точно було цієї вакцини, але вони це з'їли. Їхня мама прибігла перелякана до мене з питанням, що робити? Вся медустанова була поставлена на ноги, адже діти з'їли живу поліомієлітну вакцину. У той час не було мобільних телефонів й інтернету. Ми зателефонували до реанімаційного відділення в Ужгороді й розказали про нашу проблему. Нас вислухали і дали рекомендації спостерігати за дітьми. Бідна мама з тривогою спостерігала за ними, але нащастя все закінчилося добре. Тож, боятися вакцини не треба.

- Чи є інші засоби лікування від поліомієліту, окрім вакцини?

Поліомієліт – смертельно небезпечне захворювання, яке можна попередити лише щепленнями. Підступність поліомієліту в тому, що 95% хворих не мають симптомів, а 5-10% – мають ураження нервової системи різного ступеня важкості. Спеціального лікування поліомієліту немає. Є тільки вакцина, яка дає захист від хвороби. Якщо б не вакцинація, то на кожні 500 тисяч дітей, які щорічно народжуються в Україні, у нас в державі було б п’ять тисяч малюків з паралітичною формою поліомієліту.

ПРО НОВОВВЕДЕННЯ У ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ

2015-10-21T12:01:13+03:00

Основний текст

До 25 жовтня, коли українці обиратимуть нових представників місцевого самоврядування, залишається кілька днів. Цьогорічні вибори до місцевих рад відбуваються за новим Законом «Про місцеві вибори», який запроваджує низку нововведень. З якими саме нововведеннями зіткнуться виборці розмовляємо з членом Стрийської міської виборчої комісії Іриною Поліщук.
- Розкажіть про найбільш суттєві відмінності цьогорічних виборів.
- Цьогорічні вибори насправді мають чимало нововведень. Однак вибори до сільських і селищних рад відбуватимуться за вже знайомою для виборців мажоритарною системою. Територія кожної селищної чи сільської ради поділена на округи, від кожного округу буде обрано одного депутата місцевої ради. Тобто, округів стільки ж, скільки і депутатів у раді. У кожному окрузі балотуватимуться різні кандидати – можуть бути і безпартійні, а депутатом стає той, хто набирає просту більшість голосів. Тобто, щоб стати депутатом сільської чи селищної ради, достатньо отримати більше голосів, ніж інші кандидати на окрузі.
Сільські і селищні голови, міські голови у містах з кількістю виборців до 90 тисяч, обираються також за простою мажоритарною системою. Тобто, на посаду голови балотуються різні кандидати, які можуть бути й безпартійними, головою стає той, хто набирає відносну більшість голосів – просто більше за інших кандидатів. Нововведення, де міського голову обирають абсолютною більшістю і передбачено проведення другого туру м. Стрия не стосується.
Обласні, районні, міські ради. Тут вже вибори відбуваються за абсолютно новою пропорційною системою. яка ще не застосовувалася в Україні. До міських, районних, обласних рад кандидатів можуть висувати тільки партії. "Самовисуванець" або "безпартійний" кандидат не зможе балотуватися до цих місцевих рад. Але блоки партій у виборах участі не беруть. Партії затверджують виборчий список, який складається з першого кандидата – лідера списку, який автоматично проходить у раду, якщо партія отримала мандати – та інших кандидатів, які закріплюються за певними територіальними виборчими округами у відповідній раді в області, районі, місті. У партійних списках обов'язкове дотримання так званої гендерної рівності, не менше 30% представників однієї статі.
Не можуть брати участь у виборах місцеві організації партій, які не відповідають вимогам Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”.

- Інколи, прийшовши на виборчу дільницю й отримавши велику кількість бюлетенів, людина може розгубитись. Скільки бюлетенів отримає виборець на цих виборах і як вони виглядатимуть?
- У місті Стрию виборець отримає три бюлетеня: на голову міста, депутатів в міську раду та до Львівської обласної ради. У Стрийському районі - чотир : на голову сільської/селищної ради, депутатів в сільську/селищну раду, районну та обласну ради.
В бюлетенях до міської, районної та обласної рад ми побачимо список партій, за які можна голосувати. Партії в виборчому бюлетені прописані за номерами, які їм випали при проведенні жеребкування. Після назви політсили буде вказане прізвище, ім’я та по батькові кандидата, що є першим у списку партії і у випадку набрання партією прохідних 5%, такий кандидат проходить до складу певної місцевої ради. І останнім зазначається прізвище, ім’я та по батькові того кандидата, який балотується в даному виборчому окрузі. Нагадаю, що вся ця інформація зазначається у відповідному рядку, під певним порядковим номером.
Наприклад: 13. Політична партія «Небайдужі» (Іванців Іван Іванович) Петрик Петро Петрович

- У який спосіб буде проходити підрахунок голосів і визначення переможців виборчих перегонів?
- Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці здійснюється відкрито і гласно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні, яке проводиться у тому самому приміщенні, де відбувалося голосування.
Засідання дільничної виборчої комісії починається відразу після закінчення голосування, проводиться без перерви і закінчується після складення та підписання відповідних протоколів про підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці з усіх місцевих виборів та по всіх виборчих округах, в яких проводилося голосування на виборчій дільниці
У Стрию підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці буде проводитись у такій послідовності:
підрахунок голосів по виборах відповідно депутатів обласної ради,
підрахунок голосів по виборах міського голови,
підрахунок голосів по виборах депутатів міської ради;
у Стрийському районі
підрахунок голосів по виборах відповідно депутатів обласної ради;
підрахунок голосів по виборах депутатів районної ради;
підрахунок голосів по виборах сільського, селищного голови
підрахунок голосів по виборах депутатів сільської, селищної ради
Встановлення результатів виборів міського, сільського селищного голів та депутатів мажоритарщиків не складатиме труднощів. Та підрахунок за партійними списками набагато складніший. На першому етапі потрібно буде визначити, які партії пройдуть у відповідну раду, зможуть формувати її склад зі своїх кандидатів. Для цього потрібно скласти разом усі голоси, які отримала кожна партія в усіх округах, у яких були прикріплені кандидати, так і без них – і подивитися, скільки відсотків від усіх, хто проголосував, набирає кожна партія.
До ради зможуть пройти тільки ті партії, що отримають більше 5% голосів у цілому по місту, району чи області – тобто "подолають бар'єр". Відповідно до того, скільки відсотків набрала кожна партія-переможець, визначається, скільки місць у раді вона отримає, і повинна буде "заповнити" своїми кандидатами. Для цього ввели поняття "виборча квота". Потім потрібно з'ясувати, які саме кандидати, закріплені у конкретних округах – представники партій – стануть врешті депутатами. Тобто, в межах кожної партії-переможця, потрібно буде відсортувати кожного кандидата за рівнем його підтримки виборцями на окрузі. Черговість отримання мандату визначатиметься відсотком голосів, які отримав кандидат у власному окрузі. У результаті може трапитись так, що мандат отримають ті кандидати, які принесли партії менше голосів, але за рахунок низької явки виборців на окрузі, їх результат у відсотках вищий. Також, виборці повинні бути готовими, що за такої виборчої системи, від їхнього округу може бути не обрано депутата взагалі – тобто жоден з кандидатів, що закріплені на окрузі, може не стати депутатом.
З іншого боку, від округу може пройти у раду двоє або й більше кандидатів.

- Чи є зміни у тій частині, коли виборець голосує дома? Тобто, що потрібно зробити громадянам, які не можуть прийти до виборчої дільниці через стан здоров'я?
- Виборцю, який внесений до списку виборців на виборчій дільниці, але за віком, у зв’язку з інвалідністю чи за станом здоров’я не здатний пересуватися самостійно, Закон, а відтак і виборча комісія, надає можливість голосувати за місцем перебування цього виборця. Для забезпечення свого виборчого права виборці, які тимчасово не здатні самостійно пересуватися, зобов’язані подати до дільничної виборчої комісії заяву та довідку медичної установи про стан їх здоров’я, з проханням забезпечити їм голосування за місцем перебування. Така заява із зазначенням місця перебування виборця може бути подана ним особисто, поштою або через інших осіб не пізніше 20 години останньої п’ятниці перед днем голосування.

ІРИНА ЯЦІВ: БАТЬКІВСЬКА ЛЮБОВ, ПІДТРИМКА Й ТЕРПЕЛИВІСТЬ Є НАЙКРАЩИМ ПОМІЧНИКОМ ТА ОПОРОЮ ДЛЯ ДИТИНИ

2015-10-05T18:24:42+03:00

Основний текст

Розпочався новий навчальний рік. Для дітей це цілковита зміна розпорядку дня, ранній підйом, довгі уроки й звичайно домашнє завдання. Дуже часто саме виконання домашнього завдання є абияким випробування не тільки для дітей, а й для батьків. Особливо це стосується молодшого шкільного віку. Часто це супроводжується втратою контролю над собою самих батьків і психологічною травмою для дітей. Як зберегти рівновагу при виконанні з дітьми домашнього завдання розмовляємо із сімейним психологом Іриною Яців.

- Скажіть, чи потрібно батькам допомагати дітям у виконанні домашнього завдання? Якщо так, то до якого віку це потрібно робити. –

- Звичайно, що допомагати дитині потрібно, але не робити завдання за неї. Допомога повинна бути у вигляді підтримки, поясненні незрозумілого матеріалу, перевірці. Важливо хвалити дитину навіть за найменші успіхи. Домашні завдання спонукають дитину до самостійності, відповідальності, вчать мислити та дисциплінують. Саме тому виконання домашніх завдань батьки не повинні перекладати на себе, дитина має виконувати їх самостійно. Завдання батьків навчити дитину вчитися.

Самостійність дитини у підготовці домашніх завдань формується поступово і залежить від багатьох чинників. На початку слід виконувати завдання разом з дитиною. Тут дуже важливо, щоб батьки не злилися, не кричали на дитину, якщо у неї щось не виходить, бо таким чином у неї сформується негативне ставлення до виконання домашніх завдань. Поступово, слід доручати дитині виконувати завдання самостійно. Батьки мають створити для дитини всі необхідні умови для навчання, організувати її робоче місце.

- Який час краще вибирати для виконання домашнього завдання.. Зразу після школи чи дати дитині трохи відпочити.

- Бажано, щоб дитина виконувала домашнє завдання в один і той самий час. Діти можуть спільно з батьками прийняти рішення і обрати відповідний час. При цьому варто врахувати вікові та психологічні особливості вашої дитини.Виконання домашнього завдання не має перевищувати двох годин з невеличкими перервами.

- Що робити батькам, які цілий день працюють і можуть займатися з дітьми тільки ввечері?

- В такому разі дитина повинна виконати ті завдання, які їй даються легко і не викликають особливих труднощів. Таким чином, дитина буде працювати сама, а найважче відкладе до повернення батьків. Крім того, письмові роботи дитина має навчитися виконувати в чернетці. Перевіряючи виконання завдань, не поспішайте відразу виправити всі помилки, запропонуйте дитині подумати і самій знайти правильне рішення.

- Як батьки мають реагувати, коли дитина відмовляється робити уроки?

- Якщо дитина не хоче робити уроки, то слідвияснити, що є причиною такої поведінки. Можливо вона не розуміє матеріалу, або у неї трапився конфлікт з вчителем чи однокласниками. Не можна карати дитину за невиконане домашнє завдання, оскільки це зазвичай не приносить результатів. Дозвольте їй взяти відповідальність за власні дії. Піти в школу не виконавши завдань і відчути наслідок власної бездіяльності. Дуже часто ефективним засобом є введення системи заохочень.

- Що може бути стимулом для дитини при виконанні домашнього завдання? Чи можна тут використовувати матеріальні заохочення: подарунки, кишенькові гроші, тощо.

- Придумайте яку-небудь систему заохочень за правильно виконані завдання. Наприклад: наклейка, цукерка, маленький сюрприз. Це додасть дитині впевненості у власних силах і викличе бажання заробити заохочувальний приз. У разі невдачі обов’язково разом з’ясуйте причину і спокійно розберіть ситуацію. Підкажіть дитині, що при виникненні труднощів вона може звертатися за допомогою до дорослих. В жодному разі не можна давати дитині гроші за виконання уроків. Оскільки, в майбутньому дитина буде вимагати плати навіть за найменші зусилля зі своєї сторони.

- Як дитину привчити самостійно робити уроки і з якого віку це можна робити?

- Привчати дитину до самостійного виконання домашніх завдань слід з першого класу. Але вона повинна знати, що ви є поруч і завжди готові прийти їй на допомогу. Дитина повинна відчувати, що ви щиро переживаєте за її успіхи у школі і намагаєтеся допомогти їй.

- Як правильно побудувати виконання домашнього завдання, коли у сім'ї є кілька дітей різного шкільного віку, ще й на додачу дошкільнята?

- В такому випадку слід правильно організувати розпорядок дня дітей. У процесі спільного обговорення вирішити, як діти будуть робити уроки: разом в один і той самий час чи окремо і в час відведений для кожної дитини. Дошкільнят важливо відволікти, залучити до гри, дати завдання.

Батьківська любов, підтримка та терпеливість є найкращим помічником та опорою для дитини. Про це батькам потрібно пам’ятати і використовувати у щоденному спілкуванні з дітьми.

ОКСАНА ЖДАНОВА: МИ ПОВИННІ РАЗОМ ДОПОМАГАТИ НАШИМ БІЙЦЯМ

2015-09-27T19:39:50+03:00

Основний текст

У розрізі сучасної соціально-економічної ситуації, воїнам, які захищали цілісність держави на Сході, потрібна підтримка. І не завжди така допомога має бути матеріальною чи фінансовою. Про це знають фахівці, які вже понад рік працюють з сучасними героями, їхніми родинами та дітьми.

Сукупність інформації та реальні потреби бійців спонукали небайдужих створити Центр допомоги учасникам АТО. Ідея полягала у тому, щоб в одному місці можна було надати допомогу не лише психологічну, а й фізичну.

Про те, як волонтери планують працювати у Центрі розповіла одна із ініціаторів такого проекту Оксана Жданова.

- Розкажіть, як створювався цей центр, чия це ініціатива, хто вам допомагав.

- Створення цього центру - це робота усієї "Спілки солдатських матерів та дружин Стрийщини". Тривалий час ми допомагаємо нашим хлопцям і їхнім сім'ям - матерям, дружинам, діткам. Ми маємо намір надавати не тільки психологічну допомогу учасникам АТО, а й фізичну. Крім психологів у нас будуть працювати вертебролог, нейрохірург, масажист, реабілітолог. А для цього нам потрібно було більше приміщення. Районна влада виділила нам приміщення у залізничній лікарні на 5 поверсі. Добре, що там є ліфт і з його допомогою ми зможемо піднімати на гору поранених хлопців.

Своїми зусиллями, досить за короткий час, приблизно півтора місяця ми зробили ремонт. До нього долучилося багато людей, які працювали на волонтерських засадах. Багато допомагав завгосп міської лікарні Петро Кошіль. Він залучив усіх малярів, сантехніків, електриків, усю господарську частину міської лікарні, щоб допомогти нам з ремонтом. У нас є Ірина Драпалюк, яка активно займалася ремонтом, довозила потрібні матеріали, залучала людей. Тобто всі господарські роботи були на ній.

Потім до нас підключилися спонсори. Це наші депутати, представники влади, підприємці. Вони закуповували лінолеум, фарбу. Хочу подякувати Тарасу Дирику, який нам поміг і багато вклав коштів. Є люди, які допомагають нам. Не всі вони хочуть, щоб називати їхні імена. Ми всіх запросили на відкриття центру.

З канцтоварами допомагала нам гуртівня, школи, коли дітки закінчували навчальний рік вони нам приносили канцтовари, які нам дуже потрібні. Психологи займаються з дітками - постійно потрібен папір, ручки, олівці, кульки, ватмани. тобто психологи не просто сидять розмовляють з дітками, там йде активна робота.

Хочу наголосити, що наш центр є об'єднуючим. Для того, щоб допомагати бійцям та їхнім родинам повернутися до мирного життя, ми співпрацюємо з усіма, хто готовий. Ми аполітична організація, співпрацюємо з усіма політиками, громадськими організаціями, підприємцями. Також контактуємо з владою, бо нам потрібна їхня допомога. Ми повинні усі разом допомагати нашим бійцям.

- Яка мета цього центру, які завдання ви ставите перед собою?

- Мета цього центру робота не тільки з учасниками АТО, а й з їхніми сім'ями, дружинами, матерями і дітками. В першу чергу це робота психологів з учасниками АТО. Крім цього фізична реабілітація. У нас є масажист, яка закінчила інститут реабілітації Галя Коваль. Вона хороший спеціаліст, погодилась працювати на волонтерських засадах. Відповідно це буде масаж, фізична реабілітація, прості елементарні вправи. Там будуть тренажери, які спонсори погодилися нам дати. Медики залучаються постійно. Тобто, це буде такий центр розподілу допомоги учасникам АТО, де ми будемо підключати нейрохірурга, вертебролога, хірурга, інших спеціалістів. Оскільки центр знаходиться в залізничній лікарні, то у нас буде можливість робити додаткові обстеження.

- Яку саме допомогу ви будете надавати сім'ям?

- Протягом квітня, травня і частини червня у нас уже працювала психологічна група з дітками. Були залучені два шкільні психологи. Зараз маємо мету запросити більше шкільних психологів і створювати такі групи підтримки для діток, які живуть в сім'ях учасників АТО. Діти найбільше страждають і найбільше ховають усі свої емоції, переживання. Якщо з мамами достатньо попрацювати кілька лекцій, то з дітками треба працювати рік, якщо не більше. Також ми хочемо залучати мам до роботи. У нас хороші ідеї в цьому напрямку. Дружини і мами часто не готові до прийому своїх чоловіків, які повертаються з війни. Вони не знають, як правильно себе вести, що можна говорити, а що ні. З мамами нам вдалося провести тільки одну лекцію. Поки у нас ще слово "психолог" сприймається гостро, але вдається переконувати, що це потрібно. Тому будемо запрошувати психологів до такої праці.

У нас є досвідчені дівчата-психологи, вони працюють окремо, але ми з ними завжди спілкуємось. Вони читають нам лекції. Марта Гладій, Ростислава Пекарюк - це досвідчені фахівці, мають дуже великий досвід роботи з сім'ями, особливо з сім'ями загиблих. Також у нас є Ірина Яців, Соломія Курилишин, Ліда Янів. Це все психологи, які готові працювати на волонтерських засадах.

Буде психологічна група для хлопців. Коли ті, що воювали, разом у групі підтримують один одного. Така робота є більш ефективною. Маємо намір запросити художника, який разом з психологом буде проводити арт-терапію. Такий художник уже є, він працює в Стрийському ВХПУ 16, і погодився працювати у нас.

Мріємо, і ця ідея нашої голови Марії Шпіцер, про те, щоб створити на вулиці спортивний майданчик для хлопців, де б вони могли собі поганяти футбол, активно відпочити. І окремо хочемо майданчик для діток. Тут ми б поставили дошки, де діти могли б малювати. Влітку, або коли на дворі тепло, на свіжому повітрі займатися дуже добре. Мріємо про басейн, в Стрию є вже басейн, маємо намір звертатися до власника, думаємо, що він нам не відмовить. Хоча би п'ять хлопців, учасників АТО і п'ять дітей могли би ходити туди безкоштовно. До психологічної й фізичної реабілітації хочемо залучити й інші спортивні комплекси. Щоб ті хлопці, яким потрібна додаткова фізична реабілітація могли б туди ходити.

- Хто буде працювати у центрі, хто ним керуватиме?

- У нас підібрався молодий колектив. Психологи молоді, лікарі молоді. Ми працюємо всі на одному рівні. Нема хтось начальник, а хтось підлеглий. Ми практично всі одного покоління. У нас колектив однодумців, тому працюємо злагоджено. Обов'язки ми поділили між собою, скажімо я є координатор з психологами. Багато зусиль доклала наша голова спілки Марина Шпіцер, щоб нам дали це приміщення. Є дівчата які активно приймали участь в ремонті, тобто робили все своїми силами.

Для того щоб працювати, ми проходили навчання. Читати лекції нам приїжджали з Українського Католицького Університету. Також лекції читали наші дівчата-психологи, які мають великий досвід роботи з учасниками АТО. Навчали нас священики і сестри монахині. У нас є психіатр і цього боятися не треба, є дівчата, які займаються з алкозалежними, нажаль ця проблема є.

Співпрацюємо зі священиками. Дуже добре, що отці, священнослужителі активно працюють з військовими. Вони постійно виїжджають у зону АТО. Отець Мирон допомагав нам у церкві, відбувалися служби для учасників АТО. Без священників працювати важко.

- Як саме ви знаходити тих людей, яким потрібна допомога і чи йдуть вони на контакт з вами?

- Ми співпрацюємо з центром соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді. Вони активно спілкуються з сім'ями і знають їхні проблеми. Також нами і іншими волонтерськими організаціями постійно складалися списки мобілізованих.

Чи йдуть на контакт? Так йдуть, бо є рівень довіри. Кажемо, що ми волонтери і працюємо не для того, щоб поставити галочку, а для того, щоб їм допомогти. Хлопці, їх сім'ї, особливо сім'ї загиблих, і ті де є психологічні проблеми, вони дуже чутливі до щирості, і одразу бачать, чи ти щиро їм хочеш допомогти. Тому є такий рівень довіри. Якщо ти волонтер чи людина доброї волі, хочеш дійсно їх чимось підтримати, помогти, вони йдуть на контакт, і ми цей контакт не втрачаємо.

Не можу сказати, що ми з усіма спілкуємось, адже мобілізованих дуже багато, ми нараховуємо десь до півтора тисячі в Стрию і Стрийському районі. У нас усі волонтери мають контакти з сім'ями, Були випадки, коли ми з психологами виїжджали в сім'ю, де є загиблі. Найкращий контакт, коли ти бачиш, що в сім'ї робиться.

Багато сімей нас знаходить через знайомих і друзів. Наші медики з міської лікарні й районної, стараються, щоб хлопці йшли без черги. І не тільки хлопці, а також їхні мами, багато матерів уже лікувалися у нас.

- Що ще плануєте робити?

- Ще у нас є ідеї працювати з суспільством, щоб люди пам'ятали, що хлопці повертаються з пекла і ми маємо бути уважні. У будь-якому місті, у закладах торгівлі, кафе, транспорті, поряд з нами може бути чоловік, який повернувся з фронту, чи то його дружина, діти. Тому ми маємо себе правильно вести, не бути агресивними, не говорити дурниці. У хлопців може бути стресовий розлад. І це не тільки їх проблема й їхньої сім'ї. Це виноситися на все суспільство - на транспорт, на підприємства, де вони працюють, на сферу обслуговування. Тому ми маємо ставитися з повагою один до одного. Особливо до учасників АТО. Вони часто питають: "Для чого ми стояли?" Щоб ми тут, у Стрию, у Львові, на західній Україні спокійно працювали, наші діти спокійно ходили до школи, спокійно їздили в транспорті і т.д.. Для нас усіх.

МАРІЯ ГРИЦАН: МІЙ СИН ХОТІВ ВСТИГНУТИ ЗРОБИТИ ВСЕ

2015-08-13T20:35:55+03:00

Основний текст

«Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.»

Дихати, ходити, відчувати пестощі сонячного проміння і сприймати це, як належне. Не відчувати біль, не переживати сум і страждання. Не задумуватись про війну. Пройти повз постать у чорній хустині і не звернути увагу на жертву, яку вона віддала на вівтар твого, мого, нашого спокою…

Марія Грицан з 20 січня втратила крихти спокою за свого сина, який перестав виходити на зв'язок, а 2 липня отримала печальні вісті з Дніпропетровська. 8 липня її син був відданий рідній землі.

У місцевих ЗМІ деяку інформацію подали неточно, зокрема і про вік, і про час прибуття Андрія Грицана написали і ми з помилкою, посилаючись на джерела. Відповідно, мати і сестра Андрія Грицана вирішили розповісти про те, що з ними відбувалось всі ці місяці.

- По перше: йому 23 роки, друге: він мамі не казав, що у нього рука і щока поранена, він говорив, що – контужений, - починає розмову сестра Анна.

- То ми вже знали зі слів Стаса Стовбана, - додає мати Марія.

- Коли ви розпочали пошуки Андрія?

- Почали ми шукати Андрія, фактично, відразу. Голова (сільради у Великих Дідушичах) казав, що він «там» в лікарні, то «там» в лікарні. Одного дня в Житомирі, іншого – в Донецьку. Потім у Харкові. Ми дзвонили у ті лікарні – провіряли. Навіть людям, які ходили шукати по лікарнях у Харкові - пригрожували: «Для чого вам? Лишіться тої роботи! Лишіться шукати солдатів».

Пошуки почались від 20 січня, фактично. 19-го рано я ще з ним говорила.

Щось там голова сільради скаже, щось там інші скажуть. Аж сестра з Мукачева мені дзвонить, що в інтернеті з’явилось відео. Один хлопець говорить на камеру, щоб Володимир Рубан допоміг шукати його побратимів і називає прізвище Андрія: Опанесенка, Демчука і Грицана. То було в кінці січня. Анатолій Шарій виклав таке відео. Як наші хлопці лежать у лікарні і Стас там говорить.

- Ми почали шукати Стаса. Знайшли, коли його вивозили з Донецька у Київ, то десь було 5 лютого. Я подзвонила тоді до Стасового батька Стовбан (з Калуша). Я мала номер телефону у воєнну частину у Львові. Там дали мені його номер телефону . Батько Стаса дав мені номери телефонів Демчука і ще деякі. І тоді від 5 лютого я почала спілкуватись з Демчуками, поки ми не похоронили своїх синів. Ми і зараз спілкуємось, дальше підтримуємо зв’язки.

Ми відео зробили, їздили у Львів у ЛОДА, коли Порошенко приїжджав, і відеозвернення і листи йому передавали.

Я із такою Боднар Аліною і Галею Колодій (її син у Захарченка в Донецьку) їздили в Києві. Племінники мої помогли збирати інформацію.

Ми у Львові звернулись у різні ЗМІ. Пішли у «Експрес», вони не захотіли писати, пішли у «ЗІК», то вони один раз у Аліни у Львові нас на квартирі знімали. Нас трималось з початку двоє з Демчуком і дружиною Опанасенка. Шукали - хто де могли. Всіх волонтерів піднімали. Рубан не хотів говорити. Працювали з Василем Будиком, Віктором Майстренком, СБУ.

Потім доєдналась до наших пошуків Аліна Боднар

Кажуть за Гуралів, що мати не шукає. Вона шукає, але у неї ще є діти і проблеми у сім’ї. Я знайшла Пилипчук Свєту, її син з Гуральом пропав 5 вересня. Я з нею теж розмовляю не раз. Там 17 чи 19 хлопців до сьогоднішнього дня невідомо де. Були такі що до нас потім долучились: Боднарюк Оля, і родичі Боднара Саші. Боднарі свого Сашу вже поховали, майже місяць. Ми з мамою не конче здзвонились, я взяла білет туди і назад і вже пізно його було повертати. Я подзвонила до неї, а вона каже – завтра похорон. Я правда на другий день по похороні приїхала. Її син їхав на БМПшці. Їхало три машини. Її син не одну людину врятував, не раз був в аеропорту, поранених перевозив.

- Вам сказали, що там сталось?

- Плита впала, після другого вибуху. На нього і на Демчука, на Стаса також – йому придавило ноги. Сепаратисти обрізали одну ногу. Його витягнув Ігор Броневицький. Коли надійшли сепаратисти дуже почали Ігора Броневицького питати: «хто кулеметник». Він хоч і не кулеметник, але взяв на себе. Вони дуже сильно не любили кулеметників. Коли почули, що Броневицьий кулеметник – били.

Тоді підходить Моторола, а каже там один: ми йому швидку викликали, бо він уже … (Ігору Броневицькому). А Моторола відповідає: « Я його зараз вилікую» – вистрілив на очах у всіх у голову. Поховали Ігоря у квітні місяці у Києві. Стас був у нього на похороні. Зараз Стас на війні, на передовій, разом з нашими хлопцями, що лишилися живі.

- А як він без ноги?

- Йому поставили протез. Ми як їхали з Демчуком, Стаса батько їхав з ним в машині. І каже: «А ви знаєте де мій Стас?» Я кажу: «Та не знаю». А він відповідає: «На передовій. Він вже бачить сепаратистів».

- Коли ви довідались, що ваш син - загинув?

- Подзвонив слідчий 2 липня десь 18:20. За результатами ДНК.

- А коли ви давали зразки ДНК?

- Я здала 2 березня. Але треба було його біологічного батька. Я з початку не давала згоди. Але потім думаю, вернеться син з війни і скаже, що батько не хотів давати. А потім подзвонили. Казали, що якісь показники сходяться. Я не хотіла вірити.

А ще казала, що мій Андрій у полоні. Бо були хлопці, які говорили, що хлопець писав як Андрій втікав і сепаратисти його забрали. Потім ще одні хлопці переказували, що бачили як Андрія вели у полон.

Але я страшно переживала, тому що він кулеметник, а в армії служив снайпером. І я мала страх, що як він у полоні, то що з ним сепаратисти роблять, які він муки переносить. То було щось з чимось що у моїй голові творилось

Я не думаю, що буду мати гріх, може трохи добре, що моя дитина не кричала там з низу, як інші діти кричали: «Допоможіть! Киньте нам гранату!» Стас розказував, як там мучились.

Його як контузило (Андрія), він чув тільки спів пташки. Він у суботу рано сказав, що з ним. Я відчула що щось сталось. Він подзвонив в 9-00. Я здивувалась: «Чого ти так рано дзвониш?» «Нічого, все добре». Я говорю: «Кажи так як є». «Мамо, мене трохи контузило». Я питаю: «Що потрібно робити?». А він каже: «Мамо все добре». У неділю він не дзвонив. Аж у понеділок. Я питаю: «Як твоя голова, відходить?». А він каже: «Уже трохи легше». І Андрій не сказав, що його вже перша хвиля трохи прибила, що він поранений. То сталося десь година 3-4 ранку. Відтоді я щоночі пробуджуюся в тій годині... Відколи його не стало…

- У вас не було думки якось відкупити сина від армії?

- А для чого? Я сама, без чоловіка з дочкою. У нашому Стрийському військоматі тішили, що він буде тут, у Стрию, у запасі. І його тішили, що він буде тут…

- Якою хвилею його призвали?

- Третьою… Наш голова (сільради) міг написати, акт обстеження скласти, що у нього є ряд хлопців, які є опікунами своїх батьків. А він взяв і їх всіх відправив.

- Яким він був сином?

- Чудесним. Він як був малим, любив, коли виносять у церкві Плащаницю і стукав калатушкою попереду. Він хотів встигнути зробити все.

- Ви намагались, якось повернути його з передової?

- Мені не потрібно було його відкуповувати. Але коли я йому казала вже, що збираю довідки, щоб його повернули, він сказав: «Як ви то зробите, я повернуся і вас уб’ю. Я піду у саме пекло!». А я йому кажу: «Ти що ?! Я ж залишуся сама!». «Мамо, тут хлопець, у якого тільки дитина народилась!», відповів мені на то… Він не міг лишити тих, з якими почав служити, йому совість не позволяла.

- Кого ви звинувачуєте?

- Найперше – державу. Той аеропорт нікому не потрібен. Коли хлопці просили допомоги, прийшли з 93-ї 16 чоловік на підмогу. Хіба наша влада не знала, що сепаратисти привезли у аеропорт 12 тон тротилу?! Вони хлопців травили газами! Чому вони не розказують того? Показали одну половину аеропорту по телевізору, а другу – ні. За хлопців з 80-ки навіть не згадують там. Солдати розказували, як вологими серветками рятувались, бо не мали протигазів. Хлопці писали, що могли відійти трохи у сторону і тримати той аеропорт, але їм не дали. Андрій того нічого не розказував, казав: «Мамо, тут на мене сварять, що я сепаратистів годую». А, Аліни брат все розповідав. Вони просили допомоги. Їм казали: «Їдемо. Їдемо. Їдемо. Танки виїхали. Танки їдуть». Чого та техніка поїхала тим боком? Всі танки були знищені.

Для чого нам та війна? Хіба нам погано жити? Для чого ті хлопці гинуть?

- Як ви ставитесь до тих, хто вимушено переселився до нас зі Сходу? Ви їх осуджуєте?

- Осуджую! Як Андрій ішов на війну, я його питала: «Андрійку, нащо тобі того?». «Мамо, як би москаль прийшов до нас, ви би перші пішли проти нього»…

Тому не треба було до нас втікати, а треба було його виганяти (окупанта). Коли москаль прийде до нас, до кого ми будемо втікати? Нам уже не буде куди діватись. Через це я їх осуджую! Я знаю, що їм тяжко, але…

Коли я приїхала у Київ з Аліною, нам сказали, що організовують акцію. Ми прийшли подивитись. А там сидить коняка, у нього своя програма: за полонених, щоб визволяти, а між іншим витягує ще свої вимоги: приписку у Києві, квартиру… Як про це сказати?! Хлоп, як бик! Прийшов з Луганська і хоче квартиру у Києві?! Я більше на такі акції не ходила.

- Як ви з Дніпропетровська забирали тіло?

- Все це організували волонтери: як забрати тіло Андрія, а потім зустріч у П’ятничанах і далі по дорозі. Я не знаю, хто йому сказав, що мій Андрій вже похований на алеї слави. Роман прийшов до мене з головою сільської ради і таке мені говорить. Я ж відповідаю, що я не вірю. Я потім подзвонила до Нелі, а вона відповіла, що то неправда. Сказала, щоб я приїхала і подивилась сама…

Коли ми виїхали, то я знала, що Демчук їде також. Ми з ними коло Києва зустрілись машинами. Тоді ми приїхали у Дніпропетровськ. З міліцією прибули у морг. Все оформили. Неля питається мене: підете дивитись? А у мене якийсь страх чи то тривога, чи то що? Але я – мама. Мусиш пережити цей хрест.

- По чому ви опізнали свого сина?

- Ми прийшли у морг. Я не знала, що то лежить на мішку чорне, незрозуміле. Я дивлюсь, там де голова, всі зуби повилітали, хіба вставні залишились. А на руці – вервичка, яку купили у Зарваниці. Я таку саму вервичку ношу. Так і опізнала. Як він сидів у тому терміналі, у такому положенні: ноги зігнені, руки на животі складені, ми його і поховали… Тіло придається землі.

- А коли тіло Андрія забрали з аеропорту?

- Десь у середині лютого почали забирати тіла, коли дістали дозвіл. Позбирали їх у ящики. То наші полонені, ті що були у Захарченка у донецькому СБУ, витягали тіла. Коли почали текти тіла, сепаратисти заставили наших полонених перекладати їх у пакети поліетиленові. Один хлопець від цього помішався.

28 березня тіло Андрія перевезли у Дніпропетровськ. Тоді вже його батько здав зразки ДНК.

- Попадала я і на аферистів. Перший: що є мій Андрій у полоні. Я подзвонила до Степанишинів, вони дали мені номер телефону того, хто знає де мій Андрій. Називався Гущенко Андрій. Сказав, щоб я передзвонила десь година 8-00 ввечері, що вони будуть там і дадуть мені поговорити. Але я знаю, що ввечері ніхто там не передзвонює. Я подзвонила о 8-00. А мені кажуть: «То не можна. Давайте завтра передзвоните».

- Вони щось від вас вимагали?

- Ні. Може як би я довше з ними говорила, щось просила, то тоді. А я цього не робила. Невістка Степанишинів щось їм кинула. Вони дурили один день, другий день. А я тоді дзвоню до Василя Будика, а його дружина каже, що то з тюрми дзвонять.

- Другий раз – у травні дзвонить племінник зі Львова. Каже, що ніби є Андрій. Але треба було задати комусь питання. Він запитав як Андрія рідний брат називається. Вони йому сказали, що його (Андрія) довго били, але він сказав, що у нього рідного брата нема, тільки сестра і мати Марія. Я тоді сама до них подзвонила. Задала я контрольне питання: як називається батько Андрія. Тоді вони почали питати яку я ціну заплачу за свого сина. Я відповіла, що не знаю. Вони запропонували зійтися на 15 тис. доларів. Я відповіла, що не заперечую, але вони повинні дати відповідь на моє питання. На другий день я до них дзвоню. Вони кажуть , що відповідь – Володимир. Тоді я кажу: «Вибачайте хлопці. Відповідь не правильна». Телефон зашипів. Я тоді до них передзвонила ще раз, а вони сказали: «Ви більше до нас не дзвоніть».

- Потім був ще третій раз. Анна Нємцова написала статтю, у якій ідеться, що Андрія вивезли у Росію. Бо 23.03 був зафіксований дзвінок від нього з території Росії. Я передзвонила на той номер, але теж побачила, що то неправда.

- Що ви думали після кожного такого дзвінка і розмови?

- Думала, що може якраз…

- А коли ви переконувались, що це аферисти, які тоді були у вас думки?

- Лише зло, бо люди хотіли на чужій біді нажитись…

Горе матері і її втрата неоціненні. Сьогодні не однин син міг би потішити свою неньку і витерти сльози печалі зі щоки. Однак зробити цього вже вони не зможуть. Хлопці поклали на вівтар своє життя. Хтось залишив самотню матір, хтось дружину і дітей, а інші, можливо, не встигли розкласти крила для польоту над дорогами свого майбутнього.

Війна косить українських синів, вони ж продовжують оберігати наш спокій. Відвага українців не може зрівнятись з жодними дипломатичними деклараціями і рішеннями. Безпечним сном ми повинні завдячувати воїнам зі зброєю в руках на Сході України та їхнім матерям, які виховали захисників Батьківщини.